Дерев’яна перлина прикордоння: дива та легенди Георгіївського храму у Вербівці

Храм як випробування

Але існує й інша реальність. У деяких церквах панує зовсім інший дух. Там священник має похмурий і сердитий вигляд, ніби несе на плечах увесь тягар світу, а миряни переймають цей настрій. Замість привітності – суворі зауваження, замість світла в очах – настороженість і невдоволення. У таких місцях парафіяни часто нагадують «закритий клуб», де новачкові зовсім не раді.

У цьому ми переконалися ще раз недавно, коли хотіли відвідати одну зі стародавніх церков на Ріпкинщині у селі Даничі. Коли ми запитали служницю-регента про те, чи можна у Вербну неділю відвідати храм Божий, нам відповіли, що настоятель журналістам не дає такого благословення. «Хоча і освячуватимуть вербу, все одно – це наша таємниця, тож не приїжджайте», – так і сказали у храмі, який належить УПЦ. Звичайно, не лише прикро за таку відповідь, а й якийсь осад з’явився тоді. Не секрет, що у деяких храмах передусім «московської» належності ще й досі висить табличка на дверях такого змісту: «Якщо ти прихожанин Київського патріархату – тобі тут не раді». А на Прилуччині в одному з приходів нас зустрів такий напис: «Якщо ти відвідуєш церкву ПЦУ, тобі вхід сюди заборонено».

Так і хочеться авторам такої «ворожої» ідеї запитати: а хіба людині, яка щиро вірить у Бога, є значення – яку церкву відвідуєш? Адже сам Господь, можливо, людину направляє у храм Божий. Такі написи та заборони і розділяють самих парафіян. А повинно бути б навпаки, адже Храм – це місце, де немає чужих.

Дім, де на тебе чекають

На відвідування храму Святого великомученика Георгія Побідоносця (теж УПЦ) у селі Вербівка, на Ріпкинщині, від настоятеля Миколая ми отримали таке благословення. І вже за кілька хвилин перебування в цій церкві ми зрозуміли – чому цей священник не вагався у своєму рішенні, хоча ми і тут теж представилися журналістами і були з камерами.

… Як тільки зайшли у цей Божий храм – ми відчули потужну позитивну енергетику й неймовірну легкість. Священник зустрів нас щирим поглядом, а парафіяни здалися великою дружною родиною. Повірте: серед численного люду, який знаходився у церкві, я не бачив ворожого обличчя. Усі вони були світлі, і відчувалося, що парафіяни тут відкриті до спілкування та привітні до кожного гостя. А ми якраз такими й були, бо зайшли сюди вперше. У такому місці не страшно зробити «щось не так», бо знаєш, що тебе підтримають, не засудять і, якщо треба, підкажуть. Це і є той простір любові, куди хочеться повертатися по душевний спокій.

Пані Людмила (а це була, як потім ми дізналися, дружина отця Миколая), розповіла нам перед тим, як заходити в церкву, коли і де можна пересуватися і фільмувати, а коли цього не слід робити. Сказала це чемно, зрозуміло, люб’язно.

… У храмі панувала особлива тиша й умиротворення, а тому церковний спів і проповіді священника здавалися чимось особливим. Відчувалося, що тут володарює гармонія, яка огортає кожного, хто приходить у цей храм Божий у пошуках спокою чи відповіді на власні думки. Світлі обличчя священника та парафіян випромінювали доброзичливість і щирість.

Така атмосфера створює відчуття єдності, а слова молитви звучать як мелодія, що поєднує серця. Впевнюєшся: справжня віра народжується й у світлі людських облич і добрих намірів.

Дещо пізніше, після закінчення богослужінь, ми розмовляли з деякими місцевими жителями. Переконалися ще раз: громада – це відображення її пастиря. Якщо священник несе радість і віру, люди навколо нього «розквітають». Якщо ж у центрі стоїть лише суворість і страх, атмосфера стає важкою. Недарма після служби одна з прихожанок сказала так: «Тут немає чужих, ми всі разом молимося й підтримуємо одне одного».

От де справжня, а не «регламентна» віра в Бога!

Живий свідок віри багатьох поколінь

Церква Святого великомученика Георгія Побідоносця – одна з найстаріших дерев’яних перлин Ріпкинщини, знаходиться на прикордонні Чернігівської області, де час, здається, уповільнює свій біг. Зведена ще у 1875 році, церква у селі Вербівка є не просто пам’яткою архітектури, а живим свідком віри багатьох поколінь. Її стіни та купол прикрашені унікальними орнаментами й фресками, вік яких сягає за сторіччя. Кожен мазок фарби тут дихає старовиною.

Справжнім охоронцем цієї краси та душевного спокою є настоятель храму – отець Миколай.

Від його дружини пані Людмили ми дізналися, що її чоловік власноруч виготовляє дерев’яні рамки, аби захистити безцінні фрески склом, зберігаючи їх для нащадків.

Проте справжньою легендою храму є історія ікони «Спорительниця хлібів». Її доля – це істинне свідчення того, що у Бога не буває випадковостей.

«У 2009 році, прямуючи до сусідньої Добрянки, батюшка помітив на дорозі стару, затерту іконку. Це виявилася ікона з зображенням Божої Матері. Він привіз її до храму, сподіваючись знайти власника, але святиня вирішила залишитися тут», – розповідає матінка храму Людмила.

На той момент образ був настільки пошкоджений часом, що постать Пресвятої Богородиці ледь вгадувалася. Але перебування в «намоленому» місці творить дива.

«Рівно через рік, на свято Чуда Архістратига Михаїла, сталося неймовірне: ікона повністю оновилася. Фарби проступили крізь сутінь десятиліть, повернувши образу первісну велич без жодного втручання реставраторів», – повідав нам таку історію отець Миколай.

Сьогодні Георгіївська церква у Вербівці – це не лише місце молитви, а й простір, де зустрічаються історія, майстерність людських рук та справжнє небесне диво. Освячена верба, принесена з цього храму, несе в домівки жителів Вербівки та навколишніх сіл особливий спокій та нашу віру в перемогу світла.

Храм, що дихає історією

Не була б повною наша розповідь, якби ми не розповіли нашим читачам бодай хоч трохи про людину, яка не одне десятиліття служила у цьому храмі, несучи почесну місію – духовне опікунство та відповідальність за духовний стан своєї громади.

Отець Ієремій. За словами добродійки Людмили, ця Людина з великої літери. Слухаючи її, я вловлював себе на думці, що місія священника-настоятеля, яким і був Ієремій, – це значно більше, ніж просто виконання релігійних обрядів. Це поєднання духовного наставництва, адміністративного управління та соціального лідерства.

«Він здійснював таїнства: проводив літургійне служіння, хрещення, вінчання, сповідь, – та підтримував вірян у найважливіші моменти життя, – пригадує пані Людмила. – Він був надзвичайною людиною. Біля нього просто посидіти чи постояти навіть кілька хвилин – це вже щось означало. Від нього сильна позитивна енергетика йшла, і ти це відчував, знаходячись поруч нього. Він багато зусиль докладав до спасіння душ людських. Завдяки отцю Ієремію, храм цей дуже намолений. А тому й не дивно, що людина, яка переступає поріг храму, могла внутрішньо зустрітися з Богом і відчути підтримку його та спільноти. Отець Ієремій не просто читав псалми, а й молитовно підтримував своїх парафіян…».

Пані Людмила, яка має вищу викладацьку освіту за фахом «англійська мова», багато розповідала про отця Ієремія. Без сумніву, він був для неї неначе духовний наставник.

«Батюшка Ієремій казав так: “Не хвилюйтеся. Коли мене не стане, ви все одно вірте, моліться, просіть. І я вас почую. Я завжди буду з вами. Ви не бачитимете мене, а я буду поряд з вами. Тільки просіть душею своєю”, – згадує дружина настоятеля. – Ми щиро віримо і думаємо, що наші прихожани так само щирі в служінні Богові та в молитві, а тому святі від нас і не відвертаються, а навпаки – нас і наш храм оберігають».

Багатенько всіляких цікавих історій з життя храму та таких, які пов’язані з іконами, розповіла нам пані Людмила. Може колись і ми розкажемо їх нашим читачам.

Наостанок матінка показала могили найближчих родичів отця Ієремія. Неподалік церкви спочивають його мати та рідна сестра. А от його праху тут немає, хоча він ще при житті і просив, аби поховали поруч з матір’ю та сестрою. Коли священник відійшов у інший світ, то поховали його на території Георгієвського Данівського монастиря, що на Козелеччині.

Розповіла дружина священника Миколая і про архімандрита Арсенія, який служив тут ще до Другої світової війни. Він не тільки проводив тут службу, а й жив у келії храму Святого великомученика Георгія Побідоносця.

«Нам розповідали, як колись отець Арсеній говорив своїм прихожанам: “Усі, хто буде заходити у наш храм і молитися, – усі вони вже мої, бо я невидимо для людського ока стоятиму на кожній службі за престолом і поминатиму усіх, хто приходить у храм”. І коли у школі, яка наразі вже у селі закрилась, мої учні говорили мені: “Ой, Людмило Миколаївно, нам важко це дається. Як нам вивчити?”, – то я говорила їм: “А ви приходьте у церкву до святого Арсенія і просіть, він вам обов’язково допоможе”. І тоді вже якось біжать мої учні, і до мене: “Людмило Миколаївно! Людмило Миколаївно! А ми вже святого попросили, щоб ми у вас хорошу оціночку заробили!” А я й кажу їм: “От і добре. Він вам допоможе вивчити і заробити гарну оцінку”».

* * *

Нам вже час було їхати у Чернігів. Відходячи від храму у селі Вербівка, мене щось наче не відпускало. Оглянувшись, я дійсно відчув: ця церква – не просто споруда. Вони там є. Невидимі нашому оку… Ось воно – справжнє місце зустрічі людини зі святими, а отже – і з Богом.

«Треба не тільки говорити, що я вірю, а треба своїм прикладом нести любов і свою віру до тих діток маленьких, до тих, хто справа, зліва, навпроти, позаду… І тоді все буде добре. Віри, Надії та Любові зичу усім людям», – зауважила вдумливо пані Людмила.

Того дня ми переконалися: якщо відчуваєш в одному храмі холод – не треба зневірюватися. Слід шукати те місце, де ваша душа відчує справжнє світло та прийняття. І ми відчули це – у церкві Святого великомученика Георгія Побідоносця у селі Вербівка на Ріпкинщині.

Сергій Кордик, фото Миколи Тищенка